Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року Справа № 911/3285/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Грейц К.В.,суддів :Бакуліної С.В. (доповідач), Глос О.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД"на постановувід 28.01.2015 Київського апеляційного господарського судуу справі№ 911/3285/14господарського суду Київської областіза позовомЗаступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністраціїдо1. Ірпінської міської ради Київської області; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД"треті особи1. ОСОБА_4; 2. ОСОБА_5; 3. ОСОБА_6провизнання частково недійсним рішення, державного акта на право власності, витребування земельної ділянки, визнання права власностів судовому засіданні взяли участь представники :від позивача: від відповідача: від третіх осіб:Клюге Л.М. (прокурор відділу Генеральної прокуратури України); ОСОБА_8 (довіреність № 3-к від 05.01.2015) 1. не з'явились; 2. ОСОБА_9 (довіреність від 23.02.2015) не з'явилисьВ С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду Київської області (суддя Бацуца В.М.) від 05.11.2014, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Самсін Р.І., судді - Гончаров С.А., Шаптала Є.Ю.) від 28.01.2015, у справі № 911/3285/14 позов задоволено частково; визнано недійсним рішення № 4766-90-5 від 25.06.2010 Ірпінської міської ради Київської області в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_4; визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий Ірпінською міською радою Київської області, Відділом Держкомзему у м. Ірпінь Київської області на користь ОСОБА_4, з відмітками про відчуження вказаної земельної ділянки ОСОБА_5, ОСОБА_6 та Товариству з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД" і про його реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпінь Київської області; витребувано з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД" на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2; відмовлено в задоволенні інших позовних вимог; стягнуто з Ірпінської міської ради Київської області в доход Державного бюджету України судові витрати 2 436 грн судового збору; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД" в доход Державного бюджету України судові витрати 2 406, 80 грн судового збору.

В касаційній скарзі та доповненні до неї відповідач-2 просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.17, ч.1 ст.174, ст.ст.175, 176 Земельного кодексу України, ст.ст.256, 257, 261 ЦК України, ст.42, ч.2 ст.82 ГПК України.

Відзиву на касаційну скаргу сторони не надіслали.

Заслухавши пояснення по касаційній скарзі представника відповідача-2, який підтримав викладені в ній доводи, заперечення на касаційну скаргу прокурора відділу Генеральної прокуратури України, представника позивача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до Ірпінської міської ради Київської області, ТОВ "БГМ ЛТД" про визнання недійсним рішення №4766-90-5 від 25.06.2010 Ірпінської міської ради Київської області в частині передачі земельної ділянки площею 0, 10 га ОСОБА_4, визнання недійсним Державного акта серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий на користь ОСОБА_4, з відмітками про відчуження вказаної земельної ділянки ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ТОВ "БГМ ЛТД" і про його реєстрацію у Відділі Держкомзему у місті Ірпінь Київської області; витребування з незаконного володіння у ТОВ "БГМ ЛТД" на користь Держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2, вартістю 120 340,00 грн; визнання за державою в особі Київської обласної державної адміністрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2.

Позовні вимоги вмотивовані посиланням на обставини, відповідно до яких: - власником та розпорядником земельної ділянки державної власності на момент прийняття спірного рішення Ірпінською міською радою була і є Київська обласна державна адміністрація, оскільки ця земельна ділянка розташована за межами міста Ірпіня, тому Ірпінська міська рада при прийнятті спірного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; - спірні земельні ділянки вибули з державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян (ч.2 ст.19 Конституції України, ст.ст.17, 20, 38, 52, 84, п.12 Перехідних положень Земельного кодексу України), тому існують всі правові підстави для відновлення становища, яке існувало до порушення (ст.ст.16, 373, 387, 388 Цивільного кодексу України, ст.ст.125, 126, 153 Земельного кодексу України) шляхом витребування спірної земельної ділянки на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської обласної державної адміністрації.

В частині задоволення позовних вимог суди виходили із їх законності та обґрунтованості. Відмова у позові в частині визнання за державою в особі Київської обласної державної адміністрації права власності на спірну земельну ділянку ґрунтується на недоведеності факту оспорювання та невизнання відповідачами права державної власності після розмежування земель державної та комунальної власності та за умов вирішення в судовому порядку питання про повернення спірної земельної ділянки на користь держави. Також суди зазначили, що прокурором пред'явлено позов в межах позовної давності, про застосування якої заявляв відповідач-2.

Проте погодитись з такими висновками не можна з огляду на таке.

Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу (ч.3 ст.21 Господарського процесуального кодексу України).

Частиною 2 ст.54 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з них (п.4).

Під вимогою розуміється матеріально правова вимога, тобто предмет позову.

Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.

З ухвалених судами рішень, як і з позовної заяви, не вбачається кому було пред'явлено кожну з чотирьох позовних вимог, зокрема, вимоги про визнання недійсним рішення, про визнання за державою права власності на земельну ділянку і, відповідно, як наслідок, хто з відповідачів порушує чи не визнає прав або законних інтересів позивача по кожній вимозі.

Суди розглянули спір і не звернули уваги, що на момент прийняття відповідачем-1 спірного рішення в ньому не йшлось про права та обов'язки відповідача-2, і прокурор в позові не посилається на порушення саме відповідачем-2 прав держави по цій вимозі.

Касаційна інстанція відзначає, що за визначенням понять, що даються у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України: справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої); суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1).

Таким чином, згідно положень статті 3 цього Кодексу, справою адміністративної юрисдикції, яку може бути передано на вирішення адміністративного суду, є спір, що виник між суб'єктами суспільних відносин стосовно їх прав і обов'язків.

Станом на момент прийняття Ірпінською міською радою рішення №4766-90-5 від 25.06.2010 діяв п.12 Перехідних положень Земельного кодексу України, який втратив чинність внаслідок виключення з 01.01.2013 Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" від 06.09.2012 №5245-ІV, відповідно до якого до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

У даному випадку, в частині визнання недійсним рішення ради, мають місце відносини стосовно повноважень розпоряджатись земельною ділянкою двох суб'єктів владних повноважень на території Київської області у сфері земельних відносин, проте судами не дано аналізу суб'єктного складу спірних правовідносин та їх характеру в наведеній частині вимог.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22.04.2008 у справі № 2-6/10294-2007.

Окрім того вбачається недоведеність обставин щодо прийняття Ірпінською міською радою рішення №4766-90-5 від 25.06.2010 про надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га, яка розташована у АДРЕСА_1 із цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що мають значення для справи, які суди визнали встановленими, оскільки належний доказ (ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України) - рішення Ірпінської міської ради №4766-90-5 від 25.06.2010, яке є предметом спору, в матеріалах справи відсутнє. Прокурор не звертався до суду з клопотанням про витребування рішення, яке є предметом спору, і визнання якого недійсним є предметом позову, від УБОЗ ГУМВС України в Київській області, який здійснив його виїмку, що вбачається з матеріалів справи.

Також судами не враховано таке.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Прийняте Ірпінською міською радою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу ОСОБА_4 у власність земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Наведеної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11.11.2014 у справі №21-405а14.

Висновки щодо відмови в позові про визнання права державної власності на спірну земельну ділянку суперечать вищевикладеному щодо захисту порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою за нормами цивільного законодавства, а також матеріалам справи, з яких вбачається, що відповідачами не визнається право державної власності на спірну земельну ділянку (вбачається з їх заперечень на позов).

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Європейський Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Водночас зазначивши, що суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади. Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 № 44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Відповідно до ст.330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 Цивільного кодексу України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право за певних умов, встановлених статтею 388 Цивільного кодексу України, витребувати це майно від набувача.

Суди зазначені вимоги законів не врахували та усупереч ст.43, 43 Господарського процесуального кодексу України, не встановили обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема, не встановили статус відповідача-2 як добросовісного набувача, якому законодавством надано можливість захисту своїх інтересів (ст.ст.22, 390 Цивільного кодексу України), або незаконного володільця, не дали оцінки його діям як правомірним або навпаки - неправомірним. Також в порушення положень ст.43 Господарського процесуального кодексу України суди не дослідили рішення Київської обласної ради двадцять третього скликання від 15.06.2000 №211-12-ХХІІІ про погодження проекту встановлення меж міста обласного значення Ірпінь Київської області, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин (т.1 а.с.172), витягу з Державного земельного кадастру щодо адреси за якою обліковується спірна земельна ділянку у Державному земельному кадастрі (т.1 а.с.106), на які посилався відповідач-2.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД", оскільки судами було порушено положення ст.43 ГПК України щодо повноти встановлення обставин справи.

Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1118, п.3 ч.1 ст.1119, ч.1 ст.11110, ст.11111 ГПК України, Вищий господарський суд України ,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "БГМ ЛТД" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2015 та рішення Господарського суду Київської області від 05.11.2014 у справі №911/3285/14 - скасувати.

Справу № 911/3285/14 направити на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Головуючий-суддя К.Грейц

Судді С.Бакуліна

О.Глос